Журналістика вмирає? Ні, навпаки!

2014-11-25

Як американська вчителька перетворила шкільну газету на центр підготовки до дорослого життя

Естер Воуджицкі відома у Сполучених Штатах як журналіст, громадська активістка, освітянка, піонерка з поєднання та застосування освітнього процесу і новітніх сучасних технологій. За її програмою сучасної журналістики для старшокласників сьогодні навчаються більш як півтисячі учнів. Вона вважає, що дуже важливо навчити дітей критично мислити. Відсутність такої навички, на думку пані Воуджицкі, призводить до нездатності самостійно шукати й аналізувати інформацію, внаслідок чого людина отримує викривлене уявлення про зовнішній світ. Тож оволодіння навичками критичного мислення вкрай важливе не тільки для певної особистості, але й для суспільства в цілому. Естер – американка українського походження, тому перше наше питання – про її родину і зв’язки з Україною.

– Мої родичі жили в місцевості, яка простиралася від Львова до Чернівців і Кам'янця-Подільського. Вони здебільшого були вченими, філософами і рабинами. Їх життя можна було б назвати добрим, якби не погроми, які було настільки важко витримати, що мої батьки вирішили переїхати з Чернівців до Нью-Йорка. Більшість родичів, які залишилися, загинули під час Голокосту. Нещодавно я зустріла деяких із тих, хто вижив, у Сполучених Штатах, багато з них – журналісти, письменники, вчителі або вчені. Кілька років тому я намагалася знайти родичів в Україні, але це мені не вдалося.

– Ви отримали освіту у Сполучених Штатах?

– Я ходила до школи в Лос-Анджелесі. У початковій школі нас було близько 25 учнів у класі, і кожен мав сидіти спокійно, поки всі інші не закінчать роботу. Я, зазвичай, робила завдання швидко, а потім починала розмовляти й мала через це неприємності. Середня школа, до якої я потрапила наприкінці 1950-х років, мала так звані «дві зміни», тобто половина учнів навчалася вранці, а інша половина – опівдні. Я відвідувала обидві. Це було чудово. Я стала кращим учнем у класі і отримала стипендію на навчання в Каліфорнійському університеті в Берклі. Там я здобула ступінь бакалавра з політології та англійської мови, ступінь магістра з журналістики, а також кваліфікацію вчителя. У Берклі мені ніхто не допомагав – класи були такі великі, а викладачі такі недосяжні, що довелося навчитися робити все самостійно. Щоб мати змогу платити за навчання, я працювала – журналістом і моделлю. Все це підготувало мене до того, що я роблю зараз, адже я зрозуміла, що в житті ніхто не вестиме мене за руку. Це знання допомогло мені досягти успіху в Сорбонні, де я продовжила освіту після переїзду зі чоловіком до Франції. Я усвідомила: для того, щоб щось отримати, треба боротися.

КОМУНІЗМ І ШЛАНГИ

– У студентські роки Ви брали активну участь у суспільному житті?

– 1960-ті були епохою революції. Але водночас було дуже помітно зростання маккартизму, і мені не подобався його вплив на Сполучені Штати. Я стала активістом, бо вважала, що якщо не вжити заходів, то влада зможе робити все, що їй заманеться. Пам’ятаю, одного разу був величезний мітинг у Сан-Франциско, і я стояла в першому ряду протестувальників. Приїхали пожежники, почали розгортати шланги. Я спостерігала за ними і думала: «Що вони роблять? Навіщо зараз потрібні пожежні шланги?» І тут вони підключили їх і направили на нас! Вони задумали повалити протестуючих на землю, заарештувати їх і забрати паспорти. Після цього багато людей не могли отримати свої документи назад протягом десяти років! На щастя, мені вдалося втекти.

Цей досвід ще більше переконав мене в необхідності протесту. Як Президента Кооперативної асоціації студентів університету в Берклі мене запрошували до багатьох інших груп протестувальників. Я думаю, що людям важливо мати право говорити і бути почутими, навіть якщо вони не мають достатньої підтримки і знаходяться в меншості. Я не хотіла просто сидіти й думати про це, хотіла щось зробити. Я вчилася – отримала ступінь з політології, а згодом з журналістики.

– Чи був комунізм реальною загрозою в США в той час?

– Певною мірою, але я не думаю, що це коли-небудь було так серйозно, як про це думав Маккарті. Наприклад, молодих людей могли запросити на Фестиваль молоді та студентів у Відні, де з них намагалися зробити комуністів. А з іншого боку, Сполучені Штати у той час були одержимі загрозою комунізму.

Щоб бути вчителем у штаті Каліфорнія, я повинна була присягнути, що я не є комуністом. Для подовження терміну дозволу на вчителювання після кількох років перебування в Європі я мала поїхати до Цюриха і повторити цю присягу перед послом. Комунізм був загрозою, тому що, відповідно до цієї ідеології, людина могла робити будь-що, навіть брехати, щоб перетягнути інших на свій бік. Я це бачила на власні очі під час подорожі до Радянського Союзу в 1960 році разом із групою молодих лідерів. Здається, жодна людина в групі, крім мене, не розмовляла російською. Ви не повірите, скільки людей зверталися до мене, щоб розповісти про своє погане життя! Вони запрошували мене до осель, які виглядали добре зовні, але всередині було просто жахливо. А радянські чиновники прагнули переконати нас у величі комунізму…

«ГРОМАДЯНСЬКІ ЖУРНАЛІСТИ ТЯЖІЮТЬ ДО ПОВЕРХНЕВОСТІ»

– Чи існували інші проблеми, крім маккартизму, з якими Вам доводилося боротися?

– Звичайно. Тоді світ був зовсім інакшим. До прес-клубу Сан-Франциско приймали тільки чоловіків, про політику могли писати тільки чоловіки. Для «жіночої» журналістики тоді був спеціальний розділ, в якому висвітлювалися такі речі, як приготування їжі, шиття, прибирання тощо. Було важко: через те, що я була жінкою, люди не сприймали мене серйозно. Я не могла з цим змиритися.

Сьогодні можна почути думку, що журналістика вмирає. Ні, навпаки! Журналістика розквітає, тому що кожен з нас має багато способів висловити власну точку зору. Якщо людина знає, як користуватися Інтернетом, і трохи вміє писати, вона можете опублікувати свої думки у блозі, написати у Twitter, Facebook, Google+ тощо.

– Але ж тепер, коли кожен певною мірою є інтернет-журналістом, як може професійний журналіст заробляти на життя і водночас бути незалежним?

– Я думаю, є потреба в професійних журналістах, бо вони здатні отримати, проаналізувати і об'єктивно викласти інформацію. Громадянські журналісти тяжіють до поверхневого опису подій. Вони не мають належного доступу до інформації, не мають можливості взяти інтерв'ю у певних людей, не мають професійної підготовки, необхідної для ретельного аналізу. З іншого боку, є багато матеріалів, написаних журналістами, яким платять за те, щоб вони подавали інформацію під певним кутом. У минулому, десять чи двадцять років тому, редакційний відділ завжди був відокремлений від комерційного, щоб на дії редакції не впливали гроші. Але в сьогоднішньому світі великі компанії можуть наймати журналістів або письменників, і людям це здається нормою. Я пояснюю своїм учням, як зрозуміти, хто насправді пише певні речі в Інтернеті. Якщо пошукати, наприклад, інформацію про Мартіна Лютера Кінга, то другим посиланням, яке запропонує пошуковик Google, буде… сайт про «переваги білої раси»! Відбувається багато маніпуляцій, і якщо не навчити людей їх виявляти, то вони віритимуть усьому, що читатимуть.

МЕТОДИКА СПІЛЬНОГО НАВЧАННЯ

– Яким чином ваша авторська програма з журналістики для школярів набула такого масштабу та визнання?

– Я почала у 1984 році з маленької програми для дев'ятнадцяти учнів. Вони робили те, що зазвичай роблять у середній школі: писали в шкільній газеті про танці, учнівське самоврядування, або хто переміг у грі. Я закликала їх бути незалежними і звернути увагу на те, що є для них важливішим.

У 1987 році я отримала грант від штату Каліфорнія і придбала вісім комп’ютерів. У той час я навіть не знала, як їх увімкнути! Рішення, яке я тоді прийняла, змінило мій підхід до вчителювання. Я сказала своїм учням: у мене є комп’ютери, але я не маю жодного уявлення про те, що з ними робити, і тому прошу їхньої допомоги. Ми разом розпакували обладнання та намагалися змусити його працювати. Тато одного з учнів надав програмне забезпечення. Так було започатковано методику спільного навчання вчителя й учнів.

З часом кількість учнів, що навчалися за програмою, зростала, і одночасно збільшувався розмір газети. Зараз вона має двадцять вісім сторінок. Газета виходить кожні два чи три тижні, і ми відправляємо поштою п’ять тисяч примірників усім батькам. Окрім газети, в нас тепер є веб-сайти, радіопрограма та три журнали. Я започаткувала все це, аби переключити на цю роботу частину учнів, адже їхня кількість зростала. Спочатку потрібно було узгодити концепцію зі шкільною адміністрацією, тому я розділяла клас на дві групи, і одна з них починала працювати над новим завданням. Важко вести дві групи одночасно, але це триває один рік. Потім, як правило, з’являється ще один учитель, який бере нову групу на себе. Але це стає дедалі важче, бо зараз ми маємо найбільшу програму в школі, за якою навчаються понад шістсот учнів віком від 15 до 18 років. І мене запитують: «Скільки ще журналів буде потрібно, щоб забезпечити зростання програми відповідно до попиту?»

ПІДГОТОВКА ДО ЖИТТЯ

– Розкажіть, будь ласка, як Ви організуєте навчальний процес і якою є роль учителя в ньому?

– У всіх моїх групах учні працюють спільно. Учень не зможе впоратися з завданням, якщо не вміє писати закінчені речення або робить помилки в правописі чи пунктуації. Таким чином навчання стає необхідним, і з’являється відповідь на запитання: «Навіщо це все вивчати?» Адже треба вміти добре написати і трошки знатися на технологіях, аби грамотно спілкуватися з іншими людьми і співпрацювати з ними.

Між учнями існує велика довіра і повага. Щоб її зберегти, вони завжди мають переконатися, що перевірили всі факти, і в цьому я їм завжди готова допомогти. Я не вказую їм, що робити, – я раджу. Іноді раджу одне, а вони хочуть зробити щось інше. Якщо це не є наклепом, дискредитацією, закликом до заколоту або чимось непристойним – я їм це дозволяю. Вони мають ті ж права й обов'язки, що їх мають журналісти, які працюють у звичайній пресі. Я виконую роль тренера, надаю їм обладнання та програмне забезпечення, вчу, як ним користуватись, забезпечую доступ до приміщень.

Це – підготовка до життя. Неможливо взяти маму з собою до університету. Неможливо взяти с собою вчителів. Треба бути незалежними та навчитися робити все самостійно. І чим краще в людини це виходить, тим кращим буде результат як для неї особисто, так і для суспільства в цілому.

Олексій Степановський, спеціально для «Освіти України»
Інтерв’ю було надруковано у виданні “Освіта України» № 36 від 29 вересня 2014 року

Естер Воуджицкі й інтерв’юер з газетою «Освіта України», відкритою на сторінці з інтерв’ю

Табличка з текстом Першої поправки до Конституції США біля входу до сучасного центру медійних мистецтв, збудованого спеціально для програми Естер Воуджицкі з журналістики для школярів: «Конгрес не може приймати законів, ... які обмежують свободу слова або преси»

Естер Воуджицкі зі своїми учнями